Опікова хвороба
Національна медична академія післядипломної освіти ім. П.Л.Шупіка, Київ
Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, Київ
Дніпропетровський опіковий центр
Опік (з лат. — combustio) — пошкодження шкіри, слизових оболонок, часто з підлеглими тканинами, внаслідок дії високої температури (термічний опік), хімічних агресивних речовин (хімічний), електричного струму (електричний), радіації (променевий) та інших чинників.
При опіках будь-якої локалізації, етіології рановий процес перебігає відповідно до загальних закономірностей ураження тканин. Опіки бувають побутові (до 92%), рідше — виробничі травми. Із загальної кількості уражених 15% складають діти до 15 років, половина з них отримує травми у віці від 1 до 3 років.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я опіки за частотою займають третє місце серед інших травм, а в деяких країнах — друге, поступаючись лише транспортним травмам.
Актуальність проблеми термічних уражень визначається порівняно високою частотою їх у побуті і на виробництві, тяжкістю опікової травми, складністю і тривалістю лікування таких хворих, частою інвалідизацією та високою летальністю.
За видом агента, що травмує розрізняють опіки: термічні, хімічні, електричні, променеві, комбіновані, термохімічні та електротермічні.
За глибиною ураження опіки згідно з класифікацією, прийнятою на ХХV з’їзді хірургів СРСР у 1961році, поділяють на поверхневі (І, ІІ, ІІІА ступені) та глибокі (ІІІБ та ІV ступені). Як правило, у хворого поєднуються і поверхневі, і глибокі опіки. Поверхневі опіки при правильному консервативному лікуванні загоюються самостійно, при глибоких потрібна пересадка шкіри.
